Картинна галерея Uagallery.com.ua пропонує познайомитися з творчістю чудової української художниці – Ларисою Пухановою. В нашій галереї представлена достатня кількість іі робіт на різну тематику – натюрморт, пейзаж (в тому числі міський пейзаж), сюжетна композиція. Кожна робота цієї художниці – це її дитина, її творіння. Її роботи хочеться роздивлятися і аналізувати.
Наталія Сухоліт написала чудову статтю, про життя і творчість Лариси Пуханової – Споглядання природи життя.
У процесі роздумів над цією статтею, а особливо після бесіди із київською художницею Ларисою Пухановою я замислилась над тим, як сприйматиме читач викладене мисткинею формулювання про сучасний стан її творчих пошуків – споглядання природи життя. Як уважність? Вміння відтворити щось цікаве із побаченого засобами образотворчого мистецтва? Чи здатність серед багатьох речей виокремити одну, найбільш важливу? Чи поєднання багатьох чинників і будуть лежати у площині того, що хотіла висловити художниця? Ми, можливо, емоційна складова цього процесу складе підґрунтя для найвірнішого розумінням? Чи все-таки за всім та поміж рядками, поза вербальним значенням буде приховуватися щось єдине, найголовніше, яке поки що лишиться нерозшифрованим?
Особистість і творчі пошуки київської художниці Лариси Пуханової пов’язані, взаємозалежні і не існують у розмежуванні, а тим більше у конфлікті між собою. Я пригадую один фрагмент нашого із Ларисою спілкування, який вразив мене і відклався у пам’яті попри відсутність спроб його зберегти. Історія трапилася у Новгород-Сіверському. (Хоча Лариса брала участь у інших пленерах, які відбулися напередодні і куратором яких мені довелося виступати). Я не знала наперед про умови проживання у пансіонаті, але сподівалася, що все буде нормально. І коли ми нарешті дісталися до цього своєрідного і багатого на історію міста на півночі України, коли тільки-но вийшли із автобуса і навіть ще не розвантаживши речі, вирушили подивитися номери – нас чекало гірке розчарування. Особливо хвилювалися ті, хто звик до комфорту, який зазвичай пропонується пленеристам у Криму чи Карпатах. А тут! Художників очікувало майже спартанське проживання. Першим, що спало на думку було те, що не варто відпускати автобус. І хоча вголос ніхто не зважувався на коментарі, їх зміст був зрозумілим по виразу на обличчях. Митці розгублено очікували і вочевидь, приймали для себе рішення – залишатися чи повертатися. А навколо нас був чудовий і величезний сад пансіонату, із збереженими автентичними скульптурами періоду так званого «сталінського ренесансу», із безліччю дерев, під деякими лежали ранні яблука, навіть із конем, який мирно скубав траву та іноді позирав на нас здивованим оком. І тут несподівано для всіх Лариса Пуханова сказала: «Я залишаюся! Мені тут подобається». І рішучим кроком пішла до автобуса по речі. Саме її рішення виявилося визначальним. Лишилась вся група, а результати пленеру були одними із кращих за всю історію мого кураторства. І у цьому випадку, як на мене, дуже виразно проявилася особистість Лариси Пуханової – рішуча, впевнена і жертовна заради головного – мистецтва. Яким чином за якихось пів-години вона спромоглася вхопити дух і ауру нового для себе міста, зрозуміти, що тут на неї чекає цікавий матеріал-натура і буде натхнення – художниця так і не пояснила, що й не дивно, бо як можна пояснити те, що знаходиться на межі реального і нереального, що надає імпульс і починає хвилювати аж настільки, що стають неважливими дрібниці повсякденного життя і побуту, зникає залежність від певних «маленьких радощів» і залишається тільки єдине бажання – малювати. Творчий доробок Лариси з цього пленеру був несподіваним і трохи випадав із контексту її творчості: переважали романтично-загадкові полотна із туманом. На картинах поставали білі човни або білі коні, що визирають із туманного серпанку із напів-дитячим чи то мрійливим, чи то переляканим виразом очей. Художниця розповідала, що деснянські тумани її дуже вразили. Вона щодня прокидалася вдосвіта і йшла на річку, щоб захопити дивовижні і унікальні стани.
Власне, саме цей момент – емоційне сприйняття натури – художниця вважає головним: «Можливо, це дуже просте пояснення, однак попри все воно дуже точно відтворює мої прагнення – передати у живописі той настрій-стан, який виникає». Емоційності картини присвячене все, навіть палітра. Художниця зізнається, що свого часу прагнула відтворити у картинах навіть такі, на перший погляд не живописні речі, як колір болі. Правда сьогодні мета інша – колір радості. «Питання не стільки у амплітуді цих пошуків, адже від болю до щастя – ціла безмежність. Ясна річ, що існує багато чинників, які на це впливають – зміни, які приходять до людини із досвідом і часом, у глобальному розумінні. Або це можуть бути локальні, короткочасні, ситуативні стани, пов’язані із сьогоденням, обставинами, зрештою, порою року. Питання у іншому – у моєму вмінні та майстерності відтворити їх настільки переконливо, щоб вони неодмінно передавалися глядачу». Від себе я додам тільки про те, про що мисткиня не сказала: про талант та дуже дбайливе ставлення до того, що було подароване від самого народження і що художник, попри мільйон перешкод та складнощів зумів розпізнати, розвити та примножити.
Лариса Пуханова із дитинства знала, що буде художником. Розуміння такого призначення прийшло відразу і саме по собі. Вона розповідає про заняття, які проходили на Подолі. У тій, першій у її житті студії викладали ліплення та малюнок. Школярі ліпили із глини тварин, обпалювали і робили виставки. Але, окрім цього вони постійно малювали подільські старовинні вулички та споруди: «Мені особливо подобалися білі мармурові фонтани, тобто їх залишки: один був на Контрактовій площі, іншій – на алеї між Нижнім та Верхнім валами. Потім, уже у 70-х роках, коли почалася реконструкція Подолу та будівництво метро, вони кудись зникли».
Після першої студії, у якій Лариса провчилася близько трьох років, були й інші. Але особливо запам’яталася студія Бориса Піаніди, яка розміщувалася у приміщенні Академії, яка тоді називалася Київським художнім інститутом. Художниця розповідає, що кожен візит у інститут викликав цілу низку тоді ще до кінця неусвідомлених, але піднесених емоцій. Їй здавалося, що вона потрапила до кола обраних, коли напівтемними коридорами вузу йшла до аудиторії. Було порожньо і навколо стояла дзвінка порожнеча. 12-річна Лариса чула відлуння власних кроків, а впродовж коридору з усіх боків на неї дивилися білі торси оголених грецьких богів та героїв. Саме аура стін та неповторний дух творчої атмосфери, яким за довгі роки існування інституту пронизаний буквально кожен камінь чи сходинка, робили заняття у студії Піаніди особливими. «Борис Нікітич викладав живопис. Він дуже любив дітей, а його ніжне і зворушливе ставлення до нас запам’яталося назавжди. Тим більше, що воно було незвичним у порівнянні із звичайною школою. Пригадую, як він заохочував нас, завжди бурхливо захоплювався нашими успіхами». Таким самим ніжним і делікатним було ставлення до учнів і Зої Лерман, до класу якої Лариса Пуханова потрапила у РХСШ: «Вона не просто навчала нас, а розвивала у кожному особистість, радила, які книги читати, які фільми дивитися і яку музику слухати. Напевно, тільки сьогодні я по-справжньому розумію те, до чого вона прагнула – розкрити нашу індивідуальність і підтримати її». Лариса Пуханова вважає, що їй по-справжньому пощастило, адже її наступним учителем і викладачем став не менш уважний та делікатний у ставленні до студентів Василь Чебаник, коли вона вступила на відділення книжкової графіки до художнього інституту. Як і Зоя Лерман, він підтримував творчу ініціативу, заохочував до самоосвіти і дозволяв студентам свободу, що на тлі загальноінститутської ситуації із постійним притисненням творчих пошуків і забороною виходити «за», навіть сьогодні виглядає винятковим явищем.
Можливо саме тому, що такими були її вчителі, сьогодні Лариса продовжує вільно експериментувати, не обмежує себе у темах чи техніці, не забороняє собі бути різною із одним лише внутрішньо засвоєним правилом: насичувати простір живописного полотна емоцією та хвилюванням, плекати їх тоді, коли вони раптово виникають. Вирогідно, саме через це із нею завжди маленький альбом та олівець.
Лариса Пуханова працює серійно. Віднайшовши та відчувши тему чи мотив, вона майже завжди закріплює успіх та натхнення у цілій низці картин. Безумовно, такій працездатності та енергійності можна позаздрити, проте справа не тільки у них. Для відтворення особливого стану, який виникає, однієї картини буває замало. Саме тому мотив із незначними, а іноді і із суттєвими змінами переходить із одного полотна на інше, створюючи дивовижну галерею образів, сюжетів і мотивів.
У 1983–1985 роках по закінченні навчання Лариса створила серію «Київ періоду окупації» при тому, що ідея серії полягала не стільки у відтворенні історичних реалій, пов’язаних із Великою вітчизняною війною. У суспільстві гостро відчувався застійний дух, творча інтелігенція знемагала, а у повітрі вже загрозливо витали блискавки майбутніх змін. «Я спілкувалася у дессидентських колах, і саме під час кухонних бесід, де можна було спокійно і невимушено спілкуватися, у нас виникло розуміння, що ми знаходимося в окупації. Адже все те, що ми хотіли малювати, навряд чи можна було виставити. А виставлятися було потрібно, щоб вступити до спілки та отримати майстерню чи якісь інші можливості. Ось так у мене і виникла тема фашистської окупації, яка дивним чином перекликалася з настроями, що виникали на кухні».
У 2002–2006 роках у творчому доробку Лариси Пуханової виникла велика і дуже виразна серія «Київ всередині та ззовні». На одному полотні поєдувалися екстер’єри та інтер’єри всесвітньовідомих Софіївського собору, храмів Києво-Печерської Лаври. Художниця пригадує, що не хотіла обмежуватися маленькими розмірами і тягнула полотно форматом 1 м х 0,6 м навіть до Лаврської дзвіниці. А все через бажання вхопити на полотні перше враження, стан та захват, важливі та вирішальні, які допомагають відразу правильно закомпонувати картину, «поставити першу крапку».
Проте, тема рідного міста ніколи не полишала Ларису Пуханову і постійно присутня, як така, що не може не надихати, що стала внутрішнім камертоном, який художниця прагне постійно відчувати у своєму серці та звірятися із ним. Принаймні, складно говорити про час, який охоплює ще одна серія київських жанрових пейзажів «Міський романс». Такі роботи виникають періодично і тепер, адже художниця у постійній «бойовій готовності» час від часу відправляється у місто із етюдником аби вловити, відшукати, знайти. «Київ завжди у мені! Зі мною настільки усі його двори і будинки, проспекти і вулички, грифони та скульптури! Все це вивчено безпосередньо, адже у мене не було «дачних» канікул і я ціле літо перебувала на його то спекотних, іноді прохолодних, але завжди різних вулицях, вдивлялася і вслуховувалася». Саме тому із Ларисою Пухановою цікаво гуляти історичними місцями і згадувати, звірятися у нюансах, адже вона добре пам’ятає багато із архітектурних пам’яток, яких вже немає на мапі міста. Більше того, у її творчому арсеналі зберігається чимало етюдів та ескізів того Києва, який, на жаль, поступово зникає через складні перипетії сучасності.
«У 80-і та 90-і я менше займалася живописом і більше читала. Вочевидь, внаслідок цього і виникла серія портретів, присвячених письменникам і музикантам. Коли у тебе спокійне і розплановане життя, а квиток коштує три рублі, то відвідини театру чи концерту стають обов’язковими для кожної освіченої людини». Лариса згадує, що у ті часи, коли культурних подій було мало, телевізор був не цікавим, а Інтернет відсутнім, гастролі провідних театрів, таких приміром, як грузинського театру Роберта Стуруа ставали справжньою сенсацією. Хоча, на її думку, попри всю складність того часу, саме він дозволив відпрацьовувати дуже цінну для художника якість – вміння читати між рядків. «Знайти підтекст, подвійний сенс, недомовленість – все це є важливим для розвитку мистецтва. Вочевидь, для справжнього, а не його умовного чи нав’язаного розвитку потрібен тоталітарний режим, яким би парадоксальним це не виглядало. Втім, це не мої думки, адже хтось до мене вже їх висловлював».
Сьогодні художниця окреслює свої творчі пошуки так: «Час мрій та читання скінчився. Розпочався час споглядання». Те, що нині захоплює її найбільше – це пленерні пошуки, або робота на натурі, внаслідок чого виникають пейзажі та натюрморти «а la prima», специфічно по-пуханівські промальовані, пастозні. Лариса надзвичайно уважна і чутлива по відношенню до того, що бачить і вважає, що цьому її навчив (попри всю парадоксальність та майже комічність ситуації у якій складно зрозуміти, а чи не жартує часом художниця) пес – коллі Кіня, який дуже радів, коли його виводили на прогулянку. Радів кожному листочку і травичці, сонячному зайчику і всьому, що зустрічалося на його шляху, тобто, тим простим, але дуже важливим речам, які зустрічаються повсякчас у буденності, але якраз вони і складають сутність і зміст того, що називається життям і чому треба вчитися радіти.
Є у останніх роботах Лариси Пуханової й іронічна складова, про яку художниця говорить, що так «проявляється бажання пошуткувати» і яке зустрічається підчас навіть у пленерних живописах «а la prima». Є надзвичайно наївні за змістом та сутністю, але реалістичні за формою серії присвячені тваринам, до яких у художниці дуже турботливе ставлення. Є у планах Лариси Пуханової ще багато такого, про що вона не розповідає, адже переконана, що як тільки озвучить заплановане, воно відразу втратить свою актуальність і перестане її цікавити. «Те, чим я зараз займаюся, називається «споглядання природи життя». Від споглядання краси граната виникає «гранатовий настрій» і виникає серія робіт. Або історія про ведмедиків і шишки. Оскільки я її вже розпочала, то можу розповісти. Це буде велика, трохи ностальгічна серія, пов’язана із приємними спогадами дитинства та атрибутами – старою дачею, чашкою із вершками і т.д.».
Споглядання природи життя… Безумовно, дуже важливим є вміння помічати, дивитися і чути, що для багатьох мало б бути суттєвим, вирішальними, але стає доленосним, на превеликий жаль, із запізненням. І хоча втрата цих здібностей – процес не невідворотній, але при певних умовах його можна втратити назавжди. (У чому сенс наполегливого просування, наприклад того ж Інтернету. «А щоб тримати зв’язок із цілим світом» – саме такі гасла вкладаються у вуха наших сучасників. І питається, навіщо тримати зв’язок із цілим світом, коли у тебе із того світу хіба що найближчі друзі та родичі, які завжди поряд із тобою. І чи не краще тримати із ними зв’язок не через скайп, а безпосередньо при зустрічі, аби бачити очі, відчувати дихання).
Споглядання природи життя за Ларисою Пухановою має приносити щастя і розуміння краси. Має бути постійним станом, над яким треба працювати і вдосконалювати. І над цим може працювати кожен. А от вміння привносити його у наше життя, відтворювати у живописах і дарувати іншим – це, безперечно, залишається за художницею, яка для цього щоденно і натхненно працює.